Пастирська естетика. Священнослужитель у храмі
  • Втр, 05/01/2012 - 13:36

Священнослужителю дуже важливо глибоко відчувати церковний характер храму й богослужіння, яке в ньому звершується. Він твердо має засвоїти, що як недопустима нецерковність у храмовому начинні, живописі, іконах, так недопустима вона й у богослужінні, проповіді, зовнішності й поведінці самого священнослужителя.
Наприклад, будь-який нецерковний предмет, внесений до храму для використання, відразу повинен «різати» око священика. Будь-яке нецерковне, картинне чи світське зображення, оперний характер духовних піснеспівів, декламаційна манера читання, виголоси і навіть рухи, зроблені по-акторськи, повинні викликати протест у тих, хто молиться і тим більше у священнослужителя.
Звісно, у храмі важко втримати все тільки в одному стилі. Наші храми й наші богослужіння мають нині дуже «строкатий» характер. У них можна побачити все - від древніх ікон до західних репродукцій та з несмаком підфарбованих фотографій з картин. Потворне різьблення, скульптури, штучні квіти, громіздкі мідні позеленілі підсвічники й панікадила, рушники з бездарними вишивками, низький за якістю та нецерковний за своїм характером розпис на стінах, погані зображення на склі - усе це часто наповнює наші храми. Смаку, естетики часом дуже мало. Під час богослужіння читання і спів - також ніби штучне поєднання різних за характером і способом виконання творів. Багато чого співають по-оперному, по-світськи.
Домогтися церковної суворості та єдиного стилю у храмі важко. Наш народ звик до цієї строкатості й навіть часом полюбляє сталий горе-порядок. Священику треба дуже обережно й тактовно виховувати в парафіян розуміння справді церковного.
Не викрики хору (а кричати у нас люблять!), але глибина змісту, виявлення сенсу піснеспівів - ось головне й спасительне. Можна прокричати або прошамкати апостольське чи євангельське зачало, а можна донести його до серця того, хто молиться. Можна «розчулюватися» перед поганою копією Мадонни, а можна молитися перед духоносною древньою іконою Божої Матері й отримувати духовне, а не «чуттєве», тобто зовнішню втіху.
Священнослужитель може й повинен розкрити справжню церковність, наблизити її, зробити доступною та насущною для своїх парафіян, а насамперед він сам повинен відкрити її собі, має жити нею, постійно духовно оновлюючись і поглиблюючи своє знання Церкви.
Усі ці слова не усвідомить духовно мертвий священик, зайві вони і кар'єристові; але для відданого пастиря Церкви вони потрібні, оскільки його служіння покликане бути плідним, спасительним для нього й для наших церковних людей.
Священик у храмі. Тут він розкривається в усій повноті. Він звершувач таїнств, предстоятель, душепіклувальник, вихователь. Тут важливе все - кожен рух, кожен виголос, вся зовнішність пастиря - отця.
Які ж вимоги до священнослужителя? Передусім це благоговіння як вираз глибокого страху Божого, усвідомлення величі справи й святості місця та водночас усвідомлення своєї недостойності, слабкості, гріховності. Йому повинна бути притаманна цілковита надія на любов і милосердя Боже, повна відданість та віддача себе Богові та людям. Потрібне вміння зосереджувати всі сили душі й розуму на богослужінні, на його внутрішньому змісті й духовному смислі. Тут не повинно бути того, що відволікає чи дратує - не має бути спогадів, звичок і турбот. І взагалі, внутрішня дисциплінованість, зібраність і стриманість завжди необхідні священнослужителю.
Варто пам'ятати, що рівень наших парафіян і допитливих зростає, а також чималі їхні знання й запити. Але пастир має бути обізнанішим, духовно досвідченішим від своїх парафіян; його церковне знання повинно бути не нижче, а набагато вище, ніж у пастви. Лихо тому пастиреві, за якого парафіяни більш церковні, більш духовні, більш людяні й культурніші.
Щирістю народжується природність під час богослужіння, але завжди потрібна й церковна суворість, щоб храм не став тільки місцем особистих переживань, емоцій, трибуною, рамкою для пастиря і щоб сам пастир разом зі всіма в єднанні та смиренні був носієм церковного духу, церковності живої і животворної. Для цього в пастиря мусить бути страх перед особистим піднесенням, страх свого культу в храмі. Авторитет, пошана парафіян і братів необхідні, але культ священика завжди шкідливий і для Церкви, і для нього самого.
Священик покликаний завжди й усюди бути носієм церковності, високої духовної культури й глибокого християнського духу.
Живий образ Христа повинен бути для православного християнина завжди на першому місці, але священики, які люблять свій культ, гріховно затьмарюють собою цей спасительний образ. Ті, що «біснуються», «мироносиці», шанувальниці «батюшки» бігають за ним, ходять у храм тільки для нього, бачать тільки його, розчулюються тощо. Виходить не богослужіння й молитва, а своєрідний «спорт». І священик повинен сам припинити подібні захоплення ним частини своїх парафіян. Молодий же пастир не повинен подавати приводу для виникнення підвищеної до нього шани, яка може швидко перерости в поклоніння.
Смирення - ось, мабуть, головна сила пастиря, що виражається в його поведінці і зовнішності. Але справді християнське смирення, глибоке, а не показне. Награність, єлейність, солодкуватість, гра в добренького й покірливого - усе це огидні різновиди фальші. Священику не можна якби входити в «роль»: у храмі бути одним, а поза храмом - іншим. Тут роздвоєння недопустиме. Ніякої гри в церковній огорожі й поза нею бути не повинно. Саме життя пастиря є проповіддю, вона - вища й краща форма свідчення і є сповідництвом.
Не можна обдурювати себе і своїх парафіян, треба жити храмовим життям як у храмі, так і поза ним, завжди ясно усвідомлюючи свою відповідальність за відступи від норм пастирської поведінки й життя, від обітниць священства, від страшного священичого Залогу.
Страх Божий повинен завжди жити в серці і свідомості пастиря. Священнослужителю не можна звикати служити, звикати в розумінні небоязливо, сміливо звершувати богослужіння й особливо Божественну літургію, як будь-яку звичайну земну справу.
Літургія - це найвище на землі Діло, і священик щоразу покликаний творити її наново, бо вся суть Літургії - це не повторення, а, найперше, - новизна, саме життя, що твориться знов і знов. Це не тільки оновлення, але новина животворча. Не дихання благодаті, а сама її серцевина - живий Христос, Його спасительна жертва й співучасть у ній пастиря і всієї Церкви. Байдужість пастиря зникає, якщо в його серці є любов до Христа.
Молитва, покаяння, самобичування (духовне), бажання бути кращим, бажання духовного зростання, спасіння - усе народжується від любові до Христа. Любов до людини - це вже відблиск, це прямий наслідок любові до Сина Божого, «ради нас розіп'ятого і похованого».
Хрест Христовий - ось сила пастиря завжди і в усьому. Пам'ятаючи про хрест, несучи його в серці й думках, запроваджуючи його в житті, живучи хрестом, пастир буде невразливий і не допустить свідомого відступлення від церковного, спасительного шляху. Усі вчинки, усе служіння священика, весь його хресний шлях буде тоді спасительним, зрозумілим, прямим і правильним.
Богомольці прийшли до храму. Перед їхнім поглядом ікони; усе небо нібито з'явилося в іконостасі, і в центрі, на порозі відчинених царських врат - священнослужитель. Без нього немає богослужіння, немає таїнства, немає благодаті, яка виходить з вівтаря. Храм без нього німий. Він немов жива ікона в іконостасі, він зв'язує своїм служінням, собою самим небо і землю. Тут він представляє Церкву і Самого Христа (особливо якщо священнослужитель - єпископ), він є живим центром богослужіння. Звідси й важливість питання - який сам священнослужитель, чи відповідає він висоті свого становища, чи усвідомлює в повноті свою відповідальність перед Богом і людьми Божими, чи має він достоїнства християнського пастиря, що роблять його справді пастирем, а не найманцем, або, що ще гірше, вовком в отарі овець!
Зовнішність священика, його служіння - осмислене, повільне, але й не затягнуте, виразно вимовлені виголоси з виділенням головного, статечні рухи - усе це благодатно діє на тих, хто молиться; вони бачать, відчувають, що служіння їхнього священика щире, благоговійне, без фальші, малювання і без удаваного смирення. Духовне осереддя храму - вівтар. Природно, що тут усе повинно відповідати святості місця. Бездоганна чистота, порядок, відсутність нецерковних речей і, звичайно, відповідна поведінка осіб, яким випадає бути у вівтарі. Дуже гарна практика, коли у вівтарі немає людей, які не причетні до богослужіння.
Священнослужитель першим повинен показувати приклад ставлення до вівтаря й поведінки в ньому.
Приємно бачити охайні вівтарі, де все продумано, усе з любов'ю поставлено на свої місця. Тут здається повітря найчистіше. Тут немає дрібниць. Усе важливо і всі разом є справжнім показником ставлення людей до святого святих храму.
Вівтарна частина іконостасу повинна бути не його задньою стороною, де можливі грязь, павутина і де може висіти навіть дзеркало, а вівтарною стороною, тобто зверненою до Сходу, до престолу. Дуже добре, коли іконостаси влаштовують двосторонніми й коли у вівтарі також є святі ікони чи розписи.
За іконостасом священика чекає престол, що знаменує собою духовний Престол Бога Вседержителя. Тому тут абсолютно недоречні розмови, жарти, зайве сидіння, особливо суперечки, що іноді трапляються. Не можна дозволяти вносити до вівтаря капелюхи, верхній одяг. Звичайно, неприпустимо плювання в храмі. Увесь храм завжди повинен бути в зразковому порядку й чистоті. І якщо немає багатого начиння, древніх ікон, парчевих риз, храм все ж може бути затишним через свою чистоту, продуманий церковний вигляд - це завжди свідчитиме про любов до Бога тих осіб, хто піклується про красу Його дому.
Велич і святість храму і богослужіння вимагають від священнослужителя особливої уваги до рухів у храмі.
Тут варто сказати про хресне знамення, благословення, поклони й піднесення рук, кадіння, ходу.
Священнослужитель повинен правильно, чітко, з благоговінням осіняти себе хресним знаменням. Осінивши себе повним хрестом, він повинен поклонитися, але не швидко і без махання головою чи руками.
Священнослужитель повинен своїм прикладом і словом учити свою паству правильно хреститися.
Недбале хресне знамення, неправильно складені пальці, «двуперстіє» або «лапа», або махання рукою відразу викликають неприємне враження й свідчать про відсутність благоговіння тих, хто хреститься, і страху Божого. Погано, якщо священнослужитель, відростивши велику бороду, хрестить тільки її, не роблячи, як належить, хресне знамення на плечі.
Хрещення рота під час позіхання - незрозуміла звичка, якої необхідно позбуватися.
Важливо й те, як священик благословляє тих, хто підходить до нього для благословення, а також і за богослужінням. Недбалість, поспіх, підставляння своєї руки для обов'язкового цілування, теж залишають гіркий слід в душі богомольця. Благословляючи за богослужінням не потрібно підіймати руку вище за свою голову. Треба чітко зображати хрест правильно складеними пальцями і обов'язково дивитися на того (на те), кого (що) благословляєш.
Особливо уважно, зі страхом і великим трепетом треба осіняти Святий Хліб і Святу Чашу за Євхаристією, не у повітрі і здалека, а над самим Святим Хлібом і Чашею. Поспіх, недбалість тут - неприпустимі! Це великий гріх! Благословляти народ треба не поспішаючи, чітко, завершуючи благословення повільним поклоном. Благословляючи Святим Хрестом, не можна махати ним, опускати його вниз. Хрест - велика святиня, із свідомістю його величі треба осіняти ним народ, давати прикладатися до нього. Розмахувати при цьому хрестом неприпустимо.
Під час здійснення таїнств (і треб також) дуже важливо правильно виконувати хресне знамення, благословення, кроплення, помазання, обтирання тощо. Усі ці дії мають високий духовний сенс і звершувати їх потрібно з усвідомленням їхнього значення, без поспіху, ревно, з вимовлянням належних за чином слів.
Ходіння навколо Святого престолу, навколо купелі або аналоя під час таїнств повинно бути також повільним, благоговійним. Піднесення рук за Літургією повинно мати благоговійний і гарний вигляд. Дуже підняті догори або розпростерті в різні боки руки справляють недобре враження. Руки підкреслюють сугубу молитву, і їхнє піднесення повинно виражати щиру молитовну налаштованість священика, який звершує таїнство.
Диякон при виголошенні ектеній не повинен піднімати руку з орарем вище своєї голови. Носячи велику дияконську свічку, не можна тримати її за самий кінець. Поясні і земні поклони повинні здійснюватися тоді, коли вони мають бути, причому треба стежити, щоб і вони були благопристойні й звершувалися відповідно до загального характеру богослужіння. Довільні поклони і стояння на колінах недопустимі. Дома можна кланятися багато разів, але робити це при парафіянах не треба.
Кадіння дається спочатку дуже важко. Красиво кадити мало хто вміє. Кадити треба на рахунок «три» відповідно до поклонів. Обов'язково під час кадіння потрібно дивитися на ікону, яку кадиш. Не можна поспішати, відважно розмахувати кадилом, говорити. Кадити треба з благоговінням і страхом, не забуваючи, що це священнодіяння - важлива частина богослужіння. Поспішне ж кадіння на требі, панахиді або під час поховання викликає неприємне враження. Тут, поряд із гробом, біля згорьованих людей священик не може поспішати, не повинен формально «відслужити» і все. Це злочин!
Взагалі хода священнослужителя повинна бути особливою. Бігати по вівтарю і храму, розмахувати руками, махати головою, відкидаючи волосся назад, неприпустимо, не можна й умисне «плавати», ледве переставляючи ноги, - це фальш. Хода повинна бути природною, але статечною, щоб не порушувати загальної величі й ладу богослужіння. Треба дуже вміло розраховувати входи й виходи, щоб не поспішати й не зволікати. Пауз та очікувань під час богослужіння бути не повинно.
Богослужіння мають починатися згідно з призначеним часом. Неприпустимо запізнення чи раптова зміна години початку служби.
Усі дії, рухи й саме стояння перед престолом або сидіння на горньому місці (і взагалі у вівтарі) повинні бути пристойні, які відповідають святості чину й місця. Рухи тих, то служить, відбуваються на очах безлічі парафіян. Краса співу, читання повинне доповнюватися плавністю і красою рухів. Умінню ходити, умінню сидіти, умінню служити красиво потрібно вчитися, треба все це робити обдумано і з благоговінням.
Особливо потрібно осмислене й глибоке служіння Літургії. Божественна Літургія - єдиний стрункий чин, де все наповнене великим смислом і де немає нічого зайвого, нічого другорядного. Треба відчувати лад Літургії, її велич, розкривати його, а не збіднювати, не принижувати велич і повноту Божественної Літургії. Живучи Літургією, можна примусити жити нею і всіх - хто молиться, а нерідко храм і народ, що молиться, надихає священика.
Усе в Літургії повинно бути продумано, тоді зміст, слова підкреслюватимуться діями, рухами. Усе в Літургії важливе і святе - від початку і до кінця. Присутність за Літургією, як і за іншими богослужіннями, у вівтарі єпископа вносить деякі особливості, які необхідно знати священнослужителям. Це насамперед отримання благословення в архієрея на початку, а потім поклони після виголосів.
При архієреєві священнослужитель не благословляє співслужителів і народ. На Літургії в цьому випадку він благословляє тільки Святий Хліб і Святу Чашу на Євхаристичному каноні.
Архієрейське богослужіння має багато особливостей, і духовенству, яке бере в ньому участь, варто бути особливо уважними й зібраними. Часто Літургія дуже затягується через читання записок за здоров'я і за упокій, це дуже погано. Читати записки треба, але не тривалий час. Погано, якщо Херувимська пісня повторюється кілька разів через те, що архієрей поминає біля Жертовника живих і спочилих дуже довго.
Хочеться відзначити деякі моменти Літургії - це цілування священнослужителів при соборному служінні перед Символом віри і віяння воздухом над дискосом і чашею під час «Вірую». Ці дії повинні проводитися дуже продумано, дуже благоговійно. Глибоко благоговійним має бути причащання священнослужителів. Поспіх і по ушення чину тут недопустимі. Поклін, цілування святого Престолу, потім дбайливо лівою рукою береться Святе Тіло, кладеться на праву руку, і якщо є предстоятель - відбувається цілування в плече і статечний відхід до боку престола, у жодному випадку не за спиною інших священнослужителів, читання молитви, благоговійне осяяння себе Святим Тілом і причащання - трепетне, святе, з великою вірою і страхом, у мовчанні, без суєти і звичайного жування.
При причащанні Святої Крові не можна запускати за комір підрясника, на спотілу шию плат. Обтиранням Святої Чаші й цілуванням її краю завершується саме причастя. Причастя богомольців необхідно проводити з великою обережністю, ретельністю, зі страхом і любов'ю.
Великої уваги і благоговіння вимагає споживання Святих Дарів. Розмови, сміливість і швидкість споживання справляють погане враження на богомольців і не відповідають величі Таїнства. Доводилося бачити диякона, що навіть не осінив себе хресним знаменням до і після споживання Святих Дарів. Не варто обсмоктувати або вилизувати лжицю і чашу.
При соборному служінні дуже важливо, щоб дотримувався загальний порядок. Усі, хто служить, повинні брати приклад зі старшого: водночас з ним творити хресне знамення, поклони і навіть читання зі служебника. Недобра практика носити служебник за поясом під час Літургії.
Погано виглядає священнослужитель, якщо є в нього короткий підризник, цього треба уникати.
Дуже показовою є поведінка священнослужителів у храмі чи вівтарі, які не служать. Читання записок, виймання часточок, відправлення треб і подібні дії повинні обов'язково припинятися під час читання Євангелія або Євхаристичного канону. Неввічливо під час проповіді співбрата не слухати її або критикувати зміст і спосіб виголошення.
Не можна сидіти у вівтарі, якщо присутній єпископ чи хтось зі старших за хіротонією, доки вони стоять.
Не можна сидіти під час причащання у вівтарі. Недобре поспішати споживати теплоту раніше священиків, що служать.
У вівтарі у всіх повинна бути велика увага при звершенні хіротонії.
Іноді розбещено та навіть грубо поводяться у вівтарі іподиякони, зображаючи себе головними дійовими особами: це відсутність страху Божого і культури - спадщина поганих іподияконів минулого, якої варто позбуватися.
На початку богослужіння священнослужитель, одягаючись, читає особливі молитви, благословляючи облачення. Про це варто пам'ятати й при знятті богослужбового одягу. Боляче бачити недбале, поспішне зняття облачення або недбале його зберігання у вівтарі чи в ризниці.
Важливе значення має в храмі ризниця. Її склад повинен відповідати річному колу богослужінь, тут має бути все для звершення таїнств і треб.
Сосуди, книги, церковна утварь - священні предмети (рідкісні, художні, часто древні), їх треба берегти, пам'ятаючи про їхню святість та унікальність. Ставлення до утварі - завжди дуже великий показник культури й віри священнослужителя.
Трапляється, що недостатню увагу приділяють книзі Апостол - після прочитання чергового зачала її можуть залишити будь-де.
Святі ікони, антимінс, святе миро, євангеліє, плащаниця, святі хрести вимагають особливого ставлення. Вони повинні бути в храмі в належному вигляді, без псування і втрат, і дотик до них має бути завжди благоговійним, дбайливим - як до священних предметів.
Дуже важливе їхнє правильне зберігання у відповідному місці. Якщо потрібна реставрація, то її можна довіряти тільки досвідченим реставраторам - інакше можна назавжди зіпсувати древню ікону, пошиття, чеканку або емаль. Цінувати художні достоїнства утварі, їхню древність, знати їхню історію зобов'язаний кожен священнослужитель. Це його прямий обов'язок. Потрібно мати в храмі ікони на всі дні церковного року, і всіх їх необхідно дбайливо берегти. Є різні способи зберігання ікон, облачень, книг і утварі, важливо тільки запобігти псуванню і передчасній втраті скарбу ризниці кожного храму.
Ікони, шиття та облачення жодним чином не можна мазати маслом, одеколоном, парфумами; срібло не можна чистити кислотами. На воздухах, пеленах, облаченнях, у камилавках і взагалі скрізь, де є підкладки, вони повинні бути чистими. Ілітони і плати також повинні мати бездоганний вигляд. Не говорячи про святий антимінс - кожному священнослужителеві зрозуміло, що антимінс на престолі його храму повинен бути в порядку: він має бути освячений православним єпископом, мати святі мощі й міститися в належній чистоті й охайності.
Старі предмети, непридатні до використання, варто спалювати в окремому місці. Старі ікони й дерев'яні є розповсюджувачами жучка, тому треба вести боротьбу з цим шкідником - ворогом пам'яток. Небезпечні моль, вогкість, цвяхи, старі ризи на іконах і, звичайно, безладне зберігання, коли ікони лежать купою, з якої, коли треба, витягують необхідне.
Священнослужитель несе пряму духовну відповідальність за святий Престол, жертовник, за всю утварь. Важливо, щоб облачення були завжди в порядку й за кольором відповідали дню і богослужінню, а також - щоб усі предмети облачення за кольором були співвідносні між собою. Не можна, наприклад, з блакитним стихарем надягти зелений орар або з синім фелонем - рожеві поручі, тощо. Тут потрібний естетичний смак. На блакитний підризник ні до чого нашивати рожеві стрічки. Особливо виразний недолік смаку у виробників і замовників митр. Велика кількість скла, бус, брошок і дуже погані зображення роблять сучасні митри схожими на театральні, бутафорські. Шкода, що втратили різницю між єпископськими й архімандритськими шапками (митрами). Наші митрофори часто не вміють і носити митри - носять їх по-архієрейськи. На жаль, хрести й панагії теж не завжди зроблені зі смаком.
Виробники утварі, на жаль, нерідко забувають, що є абсолютно несумісні кольори й матеріали. Тоді як не багато блиску та «фальшивого» каміння, а церковність і художність роблять будь-який церковний предмет відповідним до його високого призначення. Важливе також дотримання норм і традицій Православ'я. Так, деякі зображення є нетрадиційними й виникли в порівняно новий час - наприклад, антропоморфне зображення Бога-Отця, картина «Моління про чашу», воскресіння Христове, де Спаситель вилітає з гробу в оточенні ангелів і воїнів, коронація Божої Матері, зображення Богоматері з непокритою головою та ін.
Але в наших храмах часто можна побачити дуже багато й цікавого: древні художні предмети, ікони, історичні пам'ятки (рідкісні книги і вироби місцевих майстрів). Священнослужитель повинен прагнути якомога глибше дізнатися про історію храму, ретельно вивчити сам храм, включаючи горища, підвали і примикаюче кладовище.
Зацікавленість церковною стариною, своєю культурою й історією завжди повинна жити в серці пастиря.
Відвідуючи інші храми, міста, музеї, священик мусить навчитися бачити, порівнювати, дізнаватися, розрізняти епохи, школи й стилі архітектури, ікон, живопису, утварі.
Неоціненну послугу можуть надати щодо цього книги з історії й мистецтва. Добре, якщо священик працює над певною церковно-історичною або церковно-археологічною темою. Живий інтерес до минулого - вагомий показник справжньої культури пастиря.
Поганий той лихо-священик, требовиконавець, який, абияк відслуживши службу, рясу вішає на цвях, залишаю разом з нею все властиве священному сану до наступної служби і випурхує у світ як зовсім світська, нецерковна людина, спрагла до утіх і розваг цього світу.
В наших храмах дуже часто доводиться стикатися зі зловживанням електрикою. Нерідко величезні світильники й рефлектори осліплюють очі тих, хто молиться. Зловживають і лампами денного світла. Іноді лампочками замінюють і живе світло лампад. Від того позбавленого смаку і постійного яскравого електроосвітлення храм і богослужіння дуже багато чого втрачають. Варто пам'ятати, що око сучасної людини в побуті так само втомлюється від великої кількості світла, як вухо від повсякденного шуму.
Безумовно, неприпустимі в храмі штучні квіти і фальшиві прикраси. Тут усе має бути храмовим. Навіть і повітря має бути особливим, що струмує в променях сонця, яке проникає в храм. А хіба може замінити лампочка свічку або лампаду - ці символи живої молитви і віри!
Храмова атмосфера завжди повинна бути суворою та піднесеною, ніякі земні ефекти тут неприпустимі. У мистецтві земному, реалістичному, театральному багато що побудовано на ілюзії, у храмі ж ілюзій не має бути. Адже тут усе свідчить про реальність і близькість духовного світу, тут дихає Христова благодать і людина в храмі готується до її сприйняття, до очищення, піднесення, наближення до горнього. Храм - це духовна лікарня, місце виняткове і єдине на землі. Священнослужитель зобов'язаний це ясно собі усвідомлювати й сприяти тому, щоб храм завжди був храмом, домом молитви.
Пастиреві дуже важливо володіти своїм голосом, знати недоліки своєї вимови, дикції й слуху та наполегливо їх долати. Для цього корисно вислухати критику і прийняти її до уваги. Будь-який мовний дефект заважає в пастирській справі. Штучність і фальш також повинні бути усунені. Необхідно прагнути до того, щоб усе, що говорить диякон або священик, усвідомлено сприймали всі молільники. Галасливе служіння, як і дуже тихе, шкодять справі. Деякі молоді священнослужителі переймають у священиків похилого віку неправильну, помилкову манеру служити й вимовляти виголоси. У цьому є велика небезпека: з молодих років засвоївши помилкову практику служіння, священик може залишитися в полоні огріхів до кінця своїх днів.
Потрібно вчитися в досвідчених осіб, що духовно живуть. Корисно - якщо порівнювати практику різних священнослужителів і багато з цього приводу читати. Пастиря повинно цікавити одне питання: чи є сенс у тому або іншому жесті, інтонації або русі, чи виправдані вони, чи допомагають вони вести паству до Бога, а чи це особисте свавілля, «фокус», погана манера або ще гірше - показуха. Гріховна звичка до швидкого служіння виробляє гугняве бурмотіння, скоромовку, проковтування слів, цілих фраз. Зурочити мову легко, а виправити цей дефект важко й навіть неможливо. Є старі священики, які не можуть служити через «збиту» мову. Це завжди варто пам'ятати священнослужителю-початківцю.
Дикція - важливий елемент читання. Необхідно вдома більше виразно читати вголос, стежити за своєю артикуляцією, критично себе слухати.
Погано, якщо в пастиря слабкий слух або тихий голос, але й тут є можливості для виправлення, поліпшення, лише б було якнайменше гордості, зарозумілості, а щонайбільше - бажання вдосконалюватися до корисної справи.
Часто чуєш, як огидно вимовляють виголоси окремі священики, спотворюючи цим богослужіння. Диякони ж іноді пихаті від гордощів, а насправді й слухати нічого, служать препогано й не своїм голосом. А спробуй сказати, порадити, зупинити! Деколи дуже важко втриматися від зауваження, якщо молодий священик служить із завиваннями або нявкає, або прихрюкує, або мукає на початку вимовляння, або кричить двома голосами, чи басить, а в самого - тенор. Часто служать вульгарно, грубо чи фальшиво-єлейно.
Питання слуху, голосу і дикція дуже і дуже важливі, і не можна покладатися лише на власну думку про свої здібності, вважаючи думки інших завжди помилковими й ворожими.
Зовнішній вигляд пастиря також має не другорядне значення. Щодо цього наших священнослужителів, мабуть, можна розділити на абсолютно голених і стрижених, на помірно голених і стрижених і на зовсім неголених і нестрижених. Гадаю, священик має поважати себе, свій сан і традиції Церкви, але абсолютно не обов'язково відрощувати волосся та бороду до поясу. Підголення шиї, закручування волосся у потворні «попівські» коси, кошлаті довгі бороди, звичайно, не додають їх носіям православності. Священик повинен мати охайний зовнішній вигляд. Звичайно, він не повинен маскуватися під художника або стилягу з бородою, але й не повинен бути страховиськом.
Помірна борода й довга зачіска завжди будуть свідчити про те, що священик не приховує, а з гідністю носить свій сан.
Духовний одяг священика повинен бути суворого вигляду. Кращим кольором для ряси завжди буде чорний, для підрясника - білий. Звичайно, можливі варіації, але дуже помірні. Строкаті, квітчасті, з дорогих, а часто й дамських або блискучих підкладкових тканин чи з оксамиту й плюшу ряси й підрясники не додають статечності й такту їх власникам. Любов до широченних, квітчастих поясів також не завжди свідчить про смак. Взуття під час богослужіння необхідно носити строге, тільки чорного кольору й ретельно вичищене.
Сумно бачити священика неохайного, зарослого, з чорними нігтями, з гнилими зубами. Такий священик своєю неохайністю шкодить великій справі, дискредитує духовенство в цілому.
Вживання парфумів, помад, фарбування волосся, манікюр і завивка - нічого цього не повинно бути у священнослужителів. Подібні речі несумісні з особою священика, і лише дуже духовно бідні люди можуть прагнути прикрашати себе таким чином.
Образ священика в рясі з хрестом на грудях формувався сторіччями і не треба його спотворювати. Голені щоки й «плювок» замість бороди, жовті черевики - усе це не прикрашає православного священика. Ченцям будь-якого сану не варто носити кольорові підрясники, адже їм понад усе потрібно думати про скромність.
Священик не повинен з'являтися в храмі в підряснику, який має вигляд білизни. Не можна схвалити практику звершення треб і таїнств у підряснику, хоча це і зручно. Йдучи вулицею в рясі, священнослужитель не повинен бути з непокритою головою - у цьому випадку він, як і військова людина у формі, мусить мати головний убір. Чорна скуфія - краща прикраса для священнослужителя.
Неприпустима поява в підряснику в офіційній обстановці - у архієрея, у духовній школі, у Патріархії. Тут священнослужитель повинен з'являтися в офіційному одязі, з наперсним хрестом, а чернець у таких випадках - у клобуці, з чотками. Ряса не повинна бути короткою, щоб з-під неї не виглядали штани, бо це потворно. Деколи священнослужитель змушений носити й світське вбрання. Воно має виглядати суворо, зі смаком. Краще вибирати темні кольори, а покрій одягу - простий: чорний костюм, біла сорочка з чорною краваткою, чорні черевики, скромне темне пальто й капелюх. Яскраві модні костюми, капелюхи, туфлі, берети і безрукавки недоречні. Скромність завжди прикрашає людину. Уміння вибирати й носити одяг не всім притаманно.
Але глибоко помиляються ті священнослужителі, які намагаються злитися з натовпом, бути як усі! Боляче бачити священика, погано «замаскованого» під світську людину. Недаремно народна мудрість свідчить: «Попа навіть в рогожці завжди видно». А треба, щоб помітний був не піп, а сучасний пастир. Пастир же - це людина великої і всебічної культури, людина духовно й естетично багата. Не відсталість і несмак, не відчуженість від свого часу, а усвідомлення потрібності й важливості пастирської справи повинно визначати й поведінку, і зовнішність пастиря Православної Церкви. Священнослужитель, що з честю носить своє духовне вбрання, завжди викликає пошану в тих, що його оточують.
Бути священиком завжди й скрізь - цьому присвячуються наступні сторінки нашої розповіді.

Протоієрей Олексій Остапов
Київ 2010
Храм великомучениці Катерини

Категорії: 

Схожі матеріали