Пастирська естетика. Священнослужитель серед людей
  • Птн, 05/11/2012 - 11:32

Священнослужитель майже постійно серед людей. Завжди й скрізь він на видноті, кожне його слово, його манери, звички, вчинки обговорюються багатьма, й не тільки по-дружньому.
Питанню поведінки пастирів у взаєминах з людьми і присвячується наступна частина наших роздумів. Тут мається на увазі поведінка священнослужителя поза храмом. Діяльність пастиря включає постійне спілкування з дуже широким колом людей - це його паства, друзі, колеги, знайомі, незнайомі, випадкові співрозмовники та ін. Завжди і зі всіма священнослужитель повинен бути на висоті свого звання, свого сану. Виявлення такту священиком - особливо важливо під час його спілкування з людьми.
Свідчення віри Христової - ось що таке життя священнослужителя в цьому світі. Найвпливовіша проповідь, найпереконливіша апологетика - достойний пастир, що живе глибокою вірою в Бога і любов'ю до людини, з великими знаннями й культурою, - пастир переконаний і принциповий. Спілкування з людьми - не дуже легка справа. Служіння спасінню всіх людей - справа найскладніша, немислима без молитви й допомоги Божої, неможлива без Церкви. Досвід Церкви і насамперед благодать, що діє в Церкві, дають пастиреві великі сили, якщо сам він прагне втілювати у своєму житті і в своєму служінні заповіді Господа нашого Ісуса Христа і всі правила Церкви. Послух Церкві, любов до Церкви і цілковита віддача себе справі пастирства - ось те, що робить пастиря завжди пастирем і в храмі, й поза ним.
Священнослужитель за сутністю свого служіння покликаний бути людиною духовно тонкою. Знання людей, людських відносин, людських слабкостей і проблем священнослужитель повинен пов'язувати з виразним уявленням норм людського суспільства.
Спілкування з братами священнослужителями, природно, повинно бути добрим, істинно християнським, братським. Не формальне підставляння один одному щік, бородоторкання і бездушне цілування рук під час зустрічі, а щира привітність, відверта радість спілкування.
З особливим шануванням священнослужитель зобов'язаний ставитися до єпископа, до старших, досвідченіших пастирів - це найважливіша сторона пастирського життя. Пошана до своїх попередників парафії, зберігання їх добрих традицій має бути нормою для священика-початківця.
Взаємини з колегами - дуже складна, але і невід'ємна частина пастирської роботи. Уміння зберігати (як велику цінність) добрі, християнські почуття один до одного, взаємно допомагати один одному покликані всі священнослужителі. Звершувати службу Божу можна й потрібно лише в мирі і взаємопорозумінні зі співбраттями пастирями.
Ввічливість прикрашає кожну людину, а разом зі скромністю й тактом - то є невід'ємна якість священнослужителя. Важливе також уміння почати розмову, вести її, розвивати цікаві й корисні для душі теми. Змістовна бесіда завжди є показником духовного рівня співрозмовця, його знання, його зацікавленість. Помірний і розумний гумор, без жовчі й злості, прикрашає мову.
Але прагнення бути «душею» суспільства, «сипати» гостротою й анекдотами (особливо - не зовсім свіжими й тонкими), «перемивання кісточок» будь-кому з відсутніх, плітки, тощо - то є іржа душі, і все це не повинно мати ніякого місця у священнослужителя. Гідність і честь сану зобов'язують священнослужителя до великої обережності як у виборі друзів, так і співрозмовників, та до відповідної поведінки з незнайомими людьми. Розумна, цікава мова може зробити багато чого, але завжди варто пам'ятати євангельський вислів про бісер і свиней. Не можна починати суперечки про віру з людьми невідомими і в місцях, для цього зовсім не відповідних.
Завжди й скрізь безглуздо виставляти своє «я», свої знання, заслуги, знайомства.
Не можна цуратися людей, відповідати сухо (чи навіть грубо) на їхні запитання. Завжди потрібно говорити правду і бути з людиною щирим і чесним. Дуже важливі точність, акуратність та уміння поводитися в товаристві. Люди, що зібралися, можуть бути різними, але в будь-якому товаристві, де змушений перебувати священнослужитель, він повинен виглядати саме православним пастирем. Не маскування, а чесна й пряма свідомість свого стану, свого сану - ось що має бути характерними для пастиря. Втратити власну гідність, честь - легко; заслужити ж справжню пошану, авторитет буває не просто.
Священику не можна «грати роль», неоднаково поводитися при різних обставинах, скрізь він має бути самим собою. Удавана єлейність, фальшивий тон звучатимуть і сприйматимуться людьми з огидою.
Якщо прийшов у дім, поважай його господаря, їхні порядки, їхню гостинність. Не можна гидувати хлібом-сіллю, запропонованим від чистого серця. Але завжди треба пам'ятати, в який дім входиш або кого вводиш до своєї оселі. Небезпеки на цьому шляху багато!
Дуже важливим показним культури будь-якої людини є її усне чи писемне мовлення. Тому культура мов абсолютно необхідна священнослужителю, він повинен говорити виразно, правильно, уживати літературні слова.
Уміння слухати іншу людину - також невід'ємне від гідності священнослужителя. Вислухати людину, дозволити їй цілком висловитися - дуже добра справа; при цьому слухати особу потрібно не перебиваючи, не відмахуючись від її доказів, навіть якщо вони й не збігаються з нашими особистими поглядами.
Втручатися в чужі розмови, перебивати співрозмовника, жартувати над ним - це грубо й некультурно. Не можна говорити за столом, під час їжі.
Перебуваючи в компанії, не варто прагнути до того, щоб усі присутні слухали тільки тебе, погоджувалися тільки з тобою. Не можна нав'язувати себе всім, усіх учити, критикувати, жартувати над присутніми, робити грубі зауваження.
Грубість взагалі повинна бути відсутньою в поведінці священнослужителя. Різкі вигуки, слова, рухи, жести нікого не прикрашають. Грубість є ознакою дуже низької, убогої культури.
Запальність, дріб'язковість, злопам'ятство є негативними ознаками будь-якої людини, тим більше людини, яка вдягнута саном.
Слово священика має бути правдивим, чесним. Вимовляючи слова, пастир повинен завжди пам'ятати, що він дасть відповідь Богові за кожне з них, оскільки неправильна поведінка, образливе чи непристойне слово священика може спокусити багатьох.
Варто бути обережним з гумором. І якщо давній семінарський анекдот зрозумілий в колі священиків-однокашників, то він може прозвучати спокусливо й навіть бридко в іншому товаристві.
Якщо суто церковні, парафіяльні теми розмов зрозумілі для церковних людей, то вони зовсім незрозумілі й часто неприйнятні для людей інших, таких, що цікавляться Церквою тільки здалека. Мова священика має бути зрозумілою, тактовною, не повинна нікого кривдити чи бентежити, засмучувати. Надією на любов Божу, на милосердя Боже повинні звучати слова пастиря і з амвона, і в розмові з будь-ким.
Не відлякувати людей, а закликати їх до віри, покаяння й спасіння покликаний кожен священнослужитель.
Привітність, щирість, простота, любов і доступність пастиря - це необхідні позитивні риси священнослужителя.
Гордість, зарозумілість, сановитість, висока думка про себе - завжди огидні. Великим лихом духовенства є місництво і суворий облік нагород.
Дуже важливою й цінною людською поведінкою є відчуття подяки. Дякувати за чуйність, за послугу - потреба культурної людини. Варто пам'ятати, цінувати, поважати людей за надану увагу, за добре ставлення.
Високий етичний обов'язок кожної людини - пам'ятати своїх батьків, наставників, добродійників, із вдячністю говорити про них, молитися за них.
Гарне християнське слово-побажання - «Спаси, Господи!» - незмінно прикрашає наше життя.
Уміння поводитися в суспільстві, уміння сидіти, стояти, міняти положення - усе це стосується культури, усе можна й потрібно робити витончено, легко, не скривджувати й не зачіпаючи тих, хто вас оточує. До речі, варто намагатися ніколи не стояти до людини спиною.
Тактовність поведінки, чемність - невід'ємні складові культури людини. Не треба забувати такі слова ввічливого тону як «дозвольте», «будь ласка», «пробачте», «даруйте», «будьте люб'язні».
Не можна в компанії голосно пчихати, шмаркати, гикати, відхаркуватися, гриміти стільцем, дверима чи посудом. До речі, священнослужителеві непристойно плювати не тільки на підлогу, але й на землю на вулиці. Непристойно також складати носову хустку після користування нею.
Не можна говорити дуже голосно або звертатися до співрозмовника, який сидить далеко (через увесь стіл), не можна указувати пальцем чи виделкою на кого-небудь, розмахувати під час розмови ножем.
Їсти потрібно акуратно, уміло, не набиваючи їжею рот; рибу, котлети і м'які страви не можна різати ножем.
Не варто просити добавки, пам'ятаючи про помірність у їжі, а особливо в напоях. Останні можуть бути дуже небезпечними для священнослужителя. Частувати священика завжди вважалося ледь не справою благочестя, а священик не хотів кривдити жодного з пасомих, відвідуючи їхні оселі. А що виходило?! На жаль, не таємниця, що священнослужителі були і є слабкими до вина.
Пристрасть до вживання вина - шкідлива для кожної людини, але для священнослужителя вона в багато разів шкідливіша, страшніша наслідками. З цією пристрастю треба боротися всіма силами, відстороняючись від тих осіб, які спокушають, запрошують, тягнуть до пияцтва. Вино в ужитку священика повинно бути благословенням, а не злом. Помірність і суворий контроль за собою тут абсолютно необхідні - інакше порок буде рости й поглинати душу й тіло слабовільного. Користуватися виделкою, ножем, серветкою треба природно, без удаваного малювання.
Корисно брати приклад зі старших за столом та знати, які традиції в сім'ї господаря. Розмова під час їжі не повинна торкатися тем, що псують настрій та апетит. Не варто робити критичних зауважень щодо страв, сервіровки стола, подачі блюд, бо все це ображає господарів. Не треба помічати й помилок господарів чи гостей-сусідів. Їсти потрібно те, що подають, і, звичайно, не говорити про заборони лікарів у зв'язку зі своїми хворобами.
У нашій Церкві не прийнято, щоб священнослужителі палили. Для наших віруючих священик або диякон, що палить - явище неймовірне.
Сідати або вставати з-за столу не можна раніше від старших. Якщо старшими є ви, сідайте на запрошення господарів і вставайте тільки тоді, коли побачите, що всі потрапезували. Добре завершувати трапезу за згодою господарів.
Якщо вам треба піти раніше - вибачтеся і йдіть попрощавшись, тобто уклонившись усім присутнім. З господарями варто попрощатися окремо. Не дозволяйте надмірно догоджати вам - подавати пальто, бо в таких випадках завжди краще самообслуговування.
Якщо ви господар, зустрічайте своїх гостей і, якщо вони не знайомі один з одним, відразу ж знайомте, - при цьому варто називати їхні повні імена, по-батькові; також представте і своїх домочадців. Важливо, щоб до всіх гостей господарі ставилися однаково і щоб розмова цікавою була для всіх. Не можна запрошувати до столу гостей відразу, варто деякий час невимушено перемовлятися. Запрошувати гостей до столу повинен господар. Не належить подружжя садити за стіл поруч, так само не можна й господареві займати належне голові місце.
Частувати потрібно привітно, іноді наполегливо, але без жодного насильства й настирливості, щоб не вийшла «дем'янова юшка». Особливу увагу варто приділяти пані та панночкам і літнім людям.
Стиль прийому визначається його характером і складом гостей. Але в домі священика завжди повинен все визначати його власний стиль, що не допускає надмірностей, шуму, музики, тощо. Радість спілкування зовсім не повинна виражатися в бурхливому шумі!
Культура поведінки завжди має бути однаковою - і в себе дома, і в гостях. Проте вдома вона вимагає більшої тонкості й уваги до господаря.
Звичайно, в усіх випадках неприпустимо тримати лікті на столі, штовхати співрозмовника, обіймати його або поплескувати по плечу. Завжди треба враховувати місце й характер розмови, склад компанії. Варто орієнтуватися - коли, з ким і про що говорити. Вчасно змовчати - велике мистецтво! Говорити так, щоб нікого не образити, не зачепити, говорити цікаво, розумно - справа такту й здібностей людини.
Гучний регіт ніколи не прикрашав співрозмовника. Хто регоче надміру - виглядає дурником! Спричиняє подив і навмисний сум співрозмовника.
Носіння годинника на руці для багатьох давно стало потребою, але коли годинник виглядає з-під поручей або чітко під час богослужіння - це недобре.
Непристойно, слухаючи співрозмовника, поглядати на годинника, показуючи тим самим, що вам ніколи слухати цю людину. Непотрібно дивитися на годинника і під час богослужіння. Але якщо призначив кому-небудь час зустрічі, будь пунктуальний, бо це щонайперша необхідність ввічливої людини.
Уміння розпоряджатися своїм часом, знаходити його на потрібні справи й правильно використовувати - теж питання культури. Варто міняти заняття - це кращий відпочинок. Дозвілля має бути активним!
З великою увагою потрібно спілкуватися з іноземцями; тут варто бути тактовним та обачним. Звичайно, дуже добре, якщо священнослужитель володіє іноземними мовами, знає історію, літературу, побут народів багатьох країн, поважає звичаї й традиції інших народів.
Увага до людини - дуже важливий показник культури. Привітно зустріти, поговорити, провести, привітати в пам'ятний день, відвідати під час хвороби, поцікавитися життям, здоров'ям, привітати зі святом, написати листа, вчасно відповісти на отриманий, не забути запросити до себе тощо; різновидів уваги дуже й дуже багато і все це - чудові прояви тонкості людського серця.
Особливе місце належить подарунку. Дарувати що-небудь можна на знак пошани, дружби, любові до близької, рідної людини. Подарунок має бути вибраний зі смаком, з тактом. Річ витончена, корисна, пам'ятна, така, що прикрашає життя - прекрасний подарунок! Дарувати від серця близькій людині - це радість!
Але подарунок-хабар начальству - явище низьке, огидне й неприпустиме. Не можна приймати подарунки від підлеглих, від осіб малознайомих, чужих. Такий подарунок може стати авансом, заставою тощо, й може надовго зв'язати вас певним обов'язком.
Ставлення священнослужителя до святині, до свого сану й колег, до свого Залогу, своїх обов'язків, до старших і свого начальства - важливі сторони його буття й роботи. Ставлення до сім'ї, до тих, хто оточує, до людини взагалі - істотний показник духовного багатства.
Показником культури людини є і її ставлення до книги, мистецтва, до знань, до сьогоднішнього дня й до минулого. Уміння жити - уміння бути серед людей, бути корисним, потрібним, поважним.
Священнослужителю завжди повинен допомагати голос пастирської совісті - його внутрішній суворий контролер. Самокритичне, суворе ставлення до себе, до своєї поведінки, до своїх знань і вчинків допоможе священнослужителю уникнути відставання, промахів, заспокоєності на досягнутому, безпечності й лінощів. У пастиря має бути постійне живе почуття свого обов'язку та усвідомлення своєї недостойності. Ним також повинно володіти бажання долати за Божою допомогою всі труднощі, недоліки, удосконалюватися, рости.
Сьогодні пастир - це не «піп», не формальний лише требовиконавець, але свідок про Христа, людина, що служить миру у світі. Пастир - це носій любові Христової до людини, це особа, зовсім не схожа на іншу, що має всі найвищі і найкращі риси людини, і служитель спасінню людей.
У храмі, вдома, серед людей православний священнослужитель завжди один і той самий - переконаний, цілісний трудівник і, звичайно, подвижник, і нехай нікого не лякає це слово, оскільки без подвигу немає християнства, не може бути без подвигу й пастирства.

Протоієрей Олексій Остапов
Київ 2010
Храм великомучениці Катерини

Категорії: 

Схожі матеріали